Часом хочеться побути в тиші...

     Часом хочеться побути в тиші. Вимкнути слух, почуття, відключити мозок.
     Буденність, рутина, обов’язки (власні та чужі) навалюються нестерпним тягарем. Хочеться відмежуватись від чужої дурості, грубості, поміркованості, чужих амбіцій та проблем кам’яним муром, бо перейматися усім цим – просто немає сил. Із собою б спочатку розібратись…
     А ми самі?! Наші лінощі, неуважність, невпевненість або ж надмірна самовпевненість та егоцентричність створюють нам проблеми на рівному місці. Причина всіх наших негараздів – перш за все, ми самі, а тоді вже навколишній світ. Варто про це пам’ятати. Однак від усвідомлення цього не стає легше. Недарма кажуть: «Якби знати, де впадеш…».
     І тому знову хочеться побути в тиші, зупинитись на хвилину, «взяти паузу»…

Надгробок

Тут лежить старосвітська, як кома,

авторка пари віршів. Вічний спокій 
зволила дать їй земля, не дивлячись на те, що труп
не належав до жодної з літературних груп.
Але однаково нічого кращого немає на могилі
окрім римованки цієї, лопуха й сови. 
Перехожий, дістань з портфеля електронний мозок 
й над долею Шимборської подумай хвилину.

                                        Віслава Шимборська (переклад Колошук Г.Г.)